Вони теж були бібліотекарями

Перед вами портрети великих людей-бібліотекарів. Для деяких з них бібліотека була справою всього життя, як для В.А. Артисевич і Мелвіла Дьюї; для інших - предметом гордості і приємним захопленням, що дозволяв забутися від тягот царювання, як для Ашшурбаніпала, Ярослава Мудрого і Єфросинії Полоцької. А для деяких (Хорхе Луїс Борхес, Йоганн Вольфганг Гете, І.А. Крилов) вона була професією, способом заробити на життя. Причини у кожного були різними, але кожен з них віддавав всі свої знання, вміння, всю свою душу книгам.


Йоганн Вольфганг Гете

 

Йоганн Вольфганг фон Гете протягом більше 30 років (з 1797 г.) виконував функції міністра в невеликій тюрінзькій державі. У коло його обов'язків входило і управління бібліотеками. На початку 1798 р Гете підготував документ, в якому виклав вимоги до організації роботи бібліотеки: забезпечення контролю над збереженням фондів, ведення обліку нових надходжень та книговидачі, постійний розклад роботи. Він же ввів умову: книги в забрудненому стані в бібліотеку назад не приймати! Привілейовані кола висловлювали великі протести з приводу такого нечуваного нахабства, але підкоритися довелося.


Іван Андрійович Крилов

 30 років пропрацював в Імператорській Публічній бібліотеці Петербурга письменник і байкар Іван Андрійович Крилов. У цій же бібліотеці працювали: вчений-історик Єрмолаєв, Корф, письменник і філософ Одоєвський.


Готфрід Вільгельм Лейбніц

 

Успішно, з 1690 р протягом 23 років, керував Герцогськоїю бібліотекою в Німеччині відомий філософ і вчений Готфрід Вільгельм Лейбніц. Лейбніц розробив Концепцію наукової бібліотеки та класифікацію наук. Одним з елементів концепції був план «Книжкове ядро», що представляв собою ряд пропозицій по підготовці списків нових видань, що складалися з їх коротких описів. Він же сформулював ідею створення зведеного каталогу бібліотек країни. Лейбніц не допускав «завалювання світу паперовим непотребом».

Скачать
Лейбніц.pps
Презентация Microsoft Power Point 5.7 MB

Хорхе Луис Борхес

 

Много лет (с 1995 г) работал директором Национальной библиотеки Аргентины выдающийся писатель Хорхе Луис Борхес, автор философских эссе «Вавилонская библиотека» и «Всемирная библиотека». Он, в частности, писал: «Я хотел спасти от забвения беспредельную и разноречивую Библиотеку, где вертикальные пустыни сменяющихся книг бесконечно переходят друг в друга, возводя, руша и путая всё на свете, как впавший в горячку Бог…»


Ашшурбанипал

 (Ассурбанипал) 668 - 635 гг. до н. э. - последний крупный ассирийский царь, создатель одной из наиболее достопримечательных библиотек древности. Через 20 лет после его смерти Ассирия была разгромлена и навсегда перестала существовать. Сын грозного царя Асархаддона (Асаргаддона), вначале не готовился на царский престол, царем должен был стать его младший сводный брат. 

Ашшурбанипал был отдан на воспитание жрецам, которые с малых лет обучали его искусству клинописи и чтения ассиро-вавилонских и шумерских текстов. Он изучал науки своего времени, решал задачи с умножением и делением… Однако в 668 г. до н.э. Ашшурбанипал все-таки встал на престол Ассирии. Это был первый и последний её грамотный царь.

Знакомство с военно-историческими сочинениями, хрониками царей, литературой Ассирии, Вавилонии и Шумера расширило его кругозор, привило любовь к знаниям, а воспитание под руководством жрецов изощрило его ум, взрастило коварство и злопамятность. В своей жизни и государственной политике он руководствовался правилом, которое позднее у римлян стало известно как "разделяй и властвуй".

В Ниневийской библиотеке собирали и хранили самые различные документы: законы, купчии, донесения, контракты, приказы, жалобы, карты, планы земельных участков с указанием их площадей, справочные таблицы по математике (умножение, деление, возведение в степень, извлечение квадратного корня…), хроники, отчеты о постройке зданий и каналов, сообщения астрономов, книги по химии (например, как соорудить плавильную печь и изготовить эмаль различных цветов). Среди них были таблички и с записью музыки. Глиняные письма хранились (и пересылались) в глиняных же "конвертах", перед чтением конверт приходилось разбивать. С писем Ашшурбанипал снимали копии, на них писали имя гонца, которому было доверено доставить донесение. 

Хранились в библиотеке и печати-штампы, одним нажимом которых воспроизводили целую "страницу" – 1 сторону глиняной таблички – для изготовления большого количества копий с какого-нибудь циркуляра или указа. Применялись также штампы не только для "печатания" книг, но и для получения оттисков на глазированных облицовочных кирпичах, цилиндры-печати со сложными рисунками. С особой тщательностью Ашшурбанипал собирал в библиотеке медицинские книги, особенно с записью заклинаний от болезней, а также с описанием лекарственных трав, некоторые из них применяют и сейчас. Много хранилось шумеро-ассирийских словарей, сборников грамматических правил, примеров и упражнений. 

Всего в библиотеке хранилось примерно 700 сочинений, из них 200 приходится на литературные произведения. Различные мифы, легенды, предания древних шумеров (в частности, мифы о потопе, о космических пришельцах), вавилонян и ассирийцев стали известны благодаря библиотеке Ашшурбанипала. Именно в ней сохранилось самое древнее литературное произведение мира, шумерский эпос о Гильгамеше (ок. 2400 г. до н.э.), потом переведенный на ассирийско-вавилонский язык. Записан он был в стихах на 12 глиняных табличках. Эпос "О все видавшем" оказал огромное влияние на всю мировую литературу. Исследователи нашли аналогии с ним не только в древнегреческих и древнеримских сказаниях, но и в скандинавских сагах, индийском эпосе, мифологии Будды и Магомета. 

Значение "глиняных книг" для истории культуры, науки огромно, его нельзя переоценить. Это понимал и сам Ашшурбанипал, который писал: " Я велел начертать на плитах славные письмена, произведения книжного искусства, которых не изучал ни один из моих предшественников, я собрал письмена во дворце моем, я разделил их на разделы, и я, царь людей, любимец богов, я умею даже читать их". Кроме того, библиотека царского дворца была, вероятно, публичной (для правящей администрации). Вот слова Ашшурбанипала: "Это клинописное письмо, проявление бога Набу, бога высшей миссии. Я его написал на табличках, я пронумеровал их, я привел в порядок их, я поместил их в своем дворце для наставления моих подданных"


Вера Александровна Артисевич

 Вера Александровна Артисевич — бессменный директор (с 1931 г.) Научной библиотеки Саратовского государственного университета. Ее называли при жизни «библиотечной легендой». К ней особенно хорошо подходят ее же собственные слова о типе личности библиотекаря: это «люди одержимые. Библиотека особенно не любит равнодушных. Им это противопоказано. Совершенно». По мысли В.А. Артисевич, библиотекари должны быть люди не только образованные, обладающие профессиональными знаниями, эрудированные, воспитанные, но и привлекательные, красивые, вежливые и внимательные к запросам читателей, умеющие скромно, но со вкусом одеваться. Среди качеств, которыми обязан обладать библиотекарь, Артисевич называла стремление к самосовершенствованию, собранность, чувство долга, ответственность, приветливость, порядочность, такт. Библиотекарь не должен бояться черной работы. Не должны выбирать профессию библиотекаря те, подчеркивала она, кто преследует только личные интересы, люди замкнутые, грубые, злые, ленивые, безответственные, медлительные, неуравновешенные и бездуховные.


Мелвилл Дьюи

 

В 1876 году в Филадельфии по инициативе директора библиотеки Колумбийского университета в Нью-Йорке Мелвила Дьюи была образована первая Американская библиотечная ассоциация, в 1887 году — открыта профессиональная библиотечная школа. Особое внимание Дьюи уделял привлечению в библиотечную профессию женщин. Профессия библиотекаря до ХХ века считалась исключительно мужской привилегией.


Евфросиния Полоцкая

 Евфросиния Полоцкая - дочь полоцкого князя Георгия (мирское имя - Предслава), создатель­ница первых школьных библиотек на Руси. Мо­нахиня, она основала два монастыря (мужской и женский) и две церкви. Замечательная русская просветительница, Евфросиния сама переписы­вала книги, составляла летописи, переводила с греческого и латинского языков, писала стихи. При монастырях существовала мастерская по переписке книг и библиотека, где собирались, в основном, церковные книги, а также «Изборник Святослава» (1073), Полоцкая летопись, визан­тийские хроники... Там Евфросиния обучала бу­дущих писцов грамоте в течение двух циклов: первые два-три года учили читать, писать и счи­тать, петь молитвы. Во втором цикле обучения изучали церковнославянский, греческий и ла­тинский языки, основы медицины, риторику, природоведение, историю. В библиотеке должны были быть книги и по этой тематике.

Обучали будущих писцов также благочестию и «хорошим манерам». Существо­вали при монастырях и иконописные мас­терские. Икона уже тогда считалась кни­гой о вере, образно вы­раженной молитвой. В мастерской не только писали иконы, но и об­учали этому искусству. В женском монастыре, кроме того, обучали шитью, вышиванию и пению. В конце жизни Евфросиния совершила паломничество в Иеруса­лим, где и скончалась. Житие Евфросинии Полоцкой было написано ещё в домонгольской Руси. Сейчас мощи её по­коятся в Полоцке, а день её успения — 23 мая (5 июня) — отмечается как день библиотекаря в Беларуси. 


Николай Лобачевский

 

Выдающийся ученый — математик Николай Иванович Лобачевский одновременно занимал пост ректора Казанского университета (1827 — 1846 гг.) и директора университетской библиотеки.


Ярослав Мудрый

 

Первой библиотекой на Руси считается библиотека при Софийском соборе в Киеве, основанная в 1037 году Ярославом Мудрым.


и еще...

  • Зловещая героиня русских народных сказок — Баба Яга была хранительницей «библиотеки клубков», т.е. библиотекарем. Тихонько сидела в избушке на курьих ножках и выдавала заблудившимся Иванам Царевичам произведения узелковой письменности — нити со знаками из узелков, замотанные в клубки. Разматывая древний путеводитель, Иван читал узелковые записи и таким образом узнавал, как добраться до места. Видимо, Царевичи были недисциплинированными читателями, т. к. о возврате клубков на лесной пункт выдачи сказки умалчивают.
  • Предание гласит, будто чернец — дьякон Григорий Отрепьев, будущий Лжедмитрий I, был библиотекарем Чудова монастыря, жил в келье у архимандрита и почитался «яко добр книжник и писец».

<!—Записная книжка школьного библиотекаря—>


Першим куп'янським бібліотекарем був він...

"Не здивуйтеся, любі читачі, що я, нікому не відома людина, ні нащо не здатна, взяв до рук зшиток паперу, вмочив перо в атрамент і почав чорним по білому виводити кривуляки... То все ще б нічого, коли б виводив якісь кострубаті віршики, наслідуючи або Шевченка, або народні пісні! А то починаю не про кого іншого, як про себе самого..."

Це "вступні" рядки з незакінченої (власне, й ненаписаної!) "автобіографїї" Івана Никаноровича Сабо. В ній автор згадує батьківські слободу Гусинку на Куп'янщині, дідів, дядьків, свої дитячі враження, найцікавіші випадки з життя жителів слободи, так, врешті, й випустивши головне - щось розповісти про...самого себе.

         Хто ж він, той, що його кандидат філософських наук, київський літературознавець Віктор Бурбела назвав «Літописцем української поезії» (так називається його стаття в газеті "Літературна Україна" 324 за 1988 рік)?

Але спочатку про три гусинські "С".

Випадково чи ні, але з селом цим пов'язане життя трьох видатних українців, прізвища яких починаються на "С". По-перше, це філософ, поет, музикант, народний просвітитель Григорій Савич Сковорода (1722 -1794), що жив у сім'ї братів Сошальських. Тут він дописав твір "Жена Лотова", закінчив укладання збірника "Басни Харьковские", написав ряд філософських творів (зокрема в 1787 році притчу "Убогий жаворонок"). По-друге, "перша справжня поетеса в нашій літературі" (професор Андрій Ковалевський), художниця, громадська діячка Катерина Федорівна Соколовська (1840 - 1883). Саме вона разом зі своїм чоловіком, гусинським священиком Василем Соколовським, заснувала тут першу народну школу, де вчителювала безкоштовно, тут написала вірші, що ввійшли до єдиної збірки "Зірка", виданої у Санкт-Петербурзі в 1871 році. По-третє, "відомий у свій час, а нині зовсім забутий діяч української культури кінця XIX - початку XX ст.ст, та пристрасний шанувальник і знавець вітчизняної поезії Іван Никанорович Сабо", як зазначає в своїй досить великій статті Віктор Бурбела. До його статті ще звернемось, а зараз вкажемо на якийсь майже містичний зв'язок між всіма трьома "С".

...В 1927 році молодий на той час вчений Андрій Петрович Ковалевський (1895 -1969), до речі, нащадок стародавнього роду Ковалевських, у маєтку яких і помер бродячий філософ, приїхав у Гусинку для збирання матеріалів про Григорія Сковороду. І зустрівся з гусинським священиком Іваном Соколовським, в сім'ї якого збе­реглись перекази про перебування тут філософа та дзеркало Сковороди, перед яким 46 років оправляв своє волосся, готуючись до служби Василь Соколовський-батько. Від сина вчений дізнався і про його матір та одержав примірник "Зірки".

Повернувшись до Харкова, він передав дзеркало до створюваного тоді Музею Слобідської України та присвятив Григорію Сковороді цикл робіт. А в 1931 році в харківському видавництві "Рух" тиражем 1000 при­мірників було перевидано "Зірку" Катерини Соколовської з великою передмовою вченого, в якій він і визнає її першою. Серед додатків до цієї збірки було надруковано "Запис І. Сабо" з коментарем Андрія Ковалевського, який наведу майже весь:

"Уже після зладження цієї книжки бібліотекар Н.Д.Інституту Шевченкознавстава П. Тиховський подав мені нові відомості про К. Соколовську. Подаючи їх тут друком, висловлюю йому мою щиру подяку. Ці відо­мості взято з рукописного збірника під заголовком: "Українські вірші від смерті Шевченка аж до останніх часів (1861 - 1907). Переписав з різних збірок, альма­нахів, газет і часописів І.Сабо". Рукопис належить П.Тиховському. Тут переписано всю "Зірку" й до цього додано такі цікаві уваги: "Катерина Федорівна, по чо­ловікові Соколовська, дочка священиків, на світ народилася в селі Панасівка Вовчанського повіту на Слобожанщині, в 40-х роках минулого віку, вчилася в селі Графськом (декілька верст від Панасівки) в сім'ї графів Гендрікових разом з молодою графинею. В 60-х роках побралася з семінаристом Соколовським, якому дано парафію в с. Гусинка, Куп'янського повіту, де і жила аж до смерті. Умерла вона в 1879 чи 1880 р. Коли саме Соколовська виступила на полі українського письменства, докладно не відомо, - але в усякому разі з початку 60-х років, коли така реформа, як скасування кріпацтва, зробила на її молоду відголосну душу велике враження вона зробилася по своєму напрямкові на все своє життя так званою "шестидесятницею". В 70-х рр. залишила писати зовсім, бо її обсіли малі діти. Друкованого з її творів небагато. Здається, крім 9 більш-менш довгих поезій, з яких злаштовано книжку, під назвою "Зірка", що видано р.1871 в СПБ., - нічого не друкувалося. Відомо, що С. написала ще декілька речей в драматичній формі по-українському, а між ними був один водевіль російською, - але все це не збереглося і мабуть загинуло. Деякі її більші твори в "Зірці" як от "На хуторі", "Два брати" і "Не так малось, а так склалось" визначаються справжнім поетичним хистом".

П.І. Тиховський дав мені також і відомості про автора цього запису, а саме: "Іван Никанорович Сабо народ. 1857 р. в с. Гусинці Куп'янського повіту. Дід його перебрався на Слобожанщину з Гуцульщини. І.Н.Сабо вчився в Полтав. кадетському корпусі, але по смерті батька, покинув його, не добувши одного року, і оселився на свойому господарстві в Гусинці ж. Далі, передавши господарство братові, з 1897 року жив у Куп'янці, як завідувач центральної міської бібліотеки. Помер 1923 р. І.Н.Сабо писав українські вірші, починаючи з 1877 р., так оригінальні, як і переклади з авторів російських та інших. Друкувався в "Раді", «Рідному краї», в одеських виданнях, - де вміщував і прозові нариси. Звичайно підписувався О.Б.А-сі (читаючи з кінця, - І.Сабо). З 1890-х років почав складати рукописні збірки віршів укр.поетів (з 1861 до 1897 р. і далі) та збирав твори укр.поетів".

Отже, відомості І.Сабо треба вважати за першоджерело, бо він, очевидно, мав їх з сім'ї письменниці, може навіть від неї самої».

Так дзеркало Сковороди висвітило із забуття Соколовську, а вона - Сабо.

Придивимося ж ближче до нашого зеглляка, користуючись згаданою статтею Віктора Бурбели:

"...Це була напрочуд скромна і позбавлена найменших проявів амбіції людина, про яку - якби не кілька вцілілих документів та листів, початок автобіографії й посмертна довідка Івана Капустянського, ми вірогідно так би й не змогли нічого з'ясувати!"

Бібліотекар П.І. Тиховський, можливо, був знайомий з Іваном Никаноровичем, так само як особисто знав його, очевидно, критик і літературознавець І.Н.Капустянський. З його довідки взнаємо, що Сабо "народився у родині дідича" і після закінчення Кадетського корпусу "жив довго на селі, передплачуючи масу українських видань і книг".

Сабо—це псевдоним. Справжнє його прізвище Сабада.

"Явне захоплення літературою і періодикою, надрукованими забороненою тоді в Росії мовою, певно й спричинили "репресії' з боку влади та навіть кількаразове ув'язнення" Івана Сабо, після чого він, за висловом Івана Капустянського, "дипломатично пішов на посаду урядника".

Про те, наскільки то був незвичайний представник самодержавної адміністрації в одному з сіл на Куп'янщині, можна судити з так і не надрукованих "Записок поліційного урядника" І.Н.Сабо, за кожним рядком яких бачимо одягнену в мундир людину, що по-справжньому уболівала за народ, прекрасно бачила і розуміла соціальне джерело його страждань й виносила в собі безапеляційний присуд тим, що "більше кохаються в красі своїх нігтів, у фасоні своєї одежі, ніж дбають про... "менших братів"...

Не витримавши непосильної для себе функції - поплічника самодержавства, Іван Никанорович полишив цю посаду з її справді символічним окладом у 30 карбованців на місяць, спродав "невеликий земельний наділ: батькову спадщину "одному із справжніх "дідичів" і пе­ребрався - назавжди - до Куп'янська, де оселився на Підлісній вулиці й зайняв скромну посаду завідувача земської бібліотеки". Працюючи на цій посаді упродовж п'ятнадцяти років, Іван Никанорович, як свідчить Капустянський, "зібрав прекрасну бібліотеку", поповнюючи її фонд не лише книжками і періодикою, що скуповував з усіх усюд, й переписуючи всі відсутні твори...

Володимир РЕБРИК