1 декабря


Всесвітній день боротьби зі СНІДом

У всьому світі цього дня говорять про СНІД, про те, яку загрозу існуванню людства несе глобальна епідемія. Можна згадувати і оплакувати тих, хто вже помер або смертельно хворий, можна говорити про масштаби трагедії і про те, що лише чума ХХ, а тепер вже і ХХI століття загрожує існуванню людства…

     «Всесвітній день боротьби зі СНІДом» вперше проголосили 1-го грудня 1988 року Всесвітньою організацією охорони здоров'я після того, як на зустрічі міністрів охорони здоров'я всіх країн прозвучав заклик до соціальної терпимості і розширенню обміну інформацією по ВІЧ/СНІДу. Що щорік відзначається 1-го грудня Всесвітній день служить справі зміцнення організованих зусиль по боротьбі з пандемією Віл-інфекції і СНІДу, що поширюється по всіх регіонах світу. Організовані зусилля направлені на зміцнення суспільної підтримки програм профілактики поширення ВІЧ/СНІД, на організацію навчання і надання інформації по всіх аспектах ВІЧ/СНІД.

     Символом боротьби зі СНІДОМ є червона стрічка, жодна акція в цій області не обходиться зараз без неї. Ця стрічка як символ розуміння СНІДУ була задумана весною 1991 року. Її ідея належить художникові Франку Муру. Він жив в провінційному містечку штату Нью-Йорк, де сусідня сім'я носила жовті стрічки, сподіваючись на благополучне повернення своєї доньки-солдата з Персидської затоки.

     Стрічки як символ з'явилися вперше під час Війни в Затоці. Зелені стрічки, схожі на перевернену букву «V», стали символом переживань, пов'язаних з вбивствами дітей в Атланті. Художник вирішив, що стрічка могла бути метафорою і для СНІДУ теж.

     Ідея була прийнята групою «Visual Aids». Оскільки організація складалася з професійних художників і менеджерів від мистецтва, реклама видимого символу боротьби зі СНІДОМ була зроблена вельми вдало. Все почалося дуже просто. Ось уривок з ранньої рекламної листівки «Visual Aids»: «Відріжте червону стрічку 6 сантиметрів завдовжки, потім скрутіть у верхній частині у формі переверненої «V». Використовуйте англійську шпильку, щоб прикріпити її до одягу».

     Проект «Червона стрічечка» був офіційно розпочатий на 45-ій щорічній церемонії вручення винагород «Tony Awards» 2 червня 2000 року. Всім номінантам і учасникам було запропоновано (і досить успішно) надіти такі стрічки. Згідно прес-релізу що анонсує проект «Червона стрічечка»: «Червона стрічка (перевернене «V») стане символом нашого співчуття, підтримки і надії на майбутнє без СНІДУ. Найбільша надія, пов'язана з цим проектом, - це те, що 1-ого грудня, у Всесвітній день боротьби з СНІДОМ, ці стрічки носитимуть у всьому світі».

     І червона стрічка завоювала величезну популярність. Вони все частіше з'являлися на одворотах піджаків, полях капелюхів - скрізь, де лише можна приколоти англійську шпильку. За наступних декілька років, стрічки стали частиною дресс-кода для вибраних не лише на церемоніях Тоні, але і на Оскарі і Еммі також.

     Україна займає одне з перших місць в Європі по темпах поширення Віл-інфекції. Кількість українців, які живуть з ВІЧ/СНІДом сягає більше 100 тисяч чоловік, серед них понад 10 тисяч - діти. Щодня Віл-інфекція вражає близько 40 громадян країни, 8 - вмирає від СНІДу. 

     Всесвітня організація охорони здоров'я визнала Україну лідером у виконанні заходів впровадження в інших регіонах Європи.

    Реалізація програми боротьби з ВІЧ/СНІДом знаходиться під особистим контролем Президента України

10 декабря


Міжнародний день захисту прав людини

Щорічно 10 грудня в світі відзначають Міжнародний день захисту прав людини. Ця дата була впроваджена Генеральною Асамблеєю ООН в 1950 році на честь прийняття 10 грудня 1948 року Загальної декларації з прав людини. Декларація стала першим світовим документом, що сформулював положення про права людини. Загальна декларація прав людини, проголосила рівність всіх жителів планети перед законом. Людина, її життя і гідність, права та свободи визнано найвищою цінністю кожної держави. Проголошено, що всі люди рівні у своєму достоїнстві та правах. При цьому права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Вони належать кожній людині від самого народження й протягом усього життя, не залежать від волі держави, не даруються й не можуть бути скасовані. Будь-які угоди, спрямовані на обмеження прав людини, визнаються недійсними.

Це – наше сьогодення, але цікаво прослідкувати, як саме наші пращури дійшли до розуміння того, що права людини слід захищати?
Давним-давно, ще у стародавні часи, у людей виникла необхідність відстоювати свої права. Спочатку це робили силою. Слабка людина не мала жодних прав, якщо в неї не було сильного покровителя, що бажав би допомогти їй у вирішенні спорів.
Тривалий час діяв неписаний закон «Хто сильний, той і правий». Але коли виникли перші держави, правителі яких прагнули встановити загальний справедливий порядок і норми життя для усіх громадян, у людське суспільство прийшов закон права. Тепер держава ставала на захисті й сильного, й слабкого. Головним критерієм права стала справедливість, а не сила.
З тих пір минуло чимало століть. Держави створювалися, розросталися, процвітали або гинули. Чому? Як свідчить історія, правителі й уряд не завжди піклувалися про свій народ. Так, оголошуючи сусідній країні війну чи приймаючи яке-небудь політичне рішення, правитель прагнув задовольнити лише свої інтереси й зовсім не замислювався над долею простих людей. Отже, людству потрібно було щось придумати, знайти такого захисника, який міг би примусити державу поступитися своїми інтересами заради інтересів своїх громадян і постійно піклуватися про них. Місію такого захисника взяла на себе міжнародна організація ООН. 1945 року, після закінчення Другої світової війни - найжахливішої і найжорстокішої війни за всю історію людства - народи багатьох країн вирішили, що задля збереження миру їм слід об'єднатися. Навіщо? Для того, щоб будь-які конфлікти та суперечки між країнами в подальшому вирішувались не воєнним шляхом, а мирним, за столом переговорів. Саме з цією метою 1945 року була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН). До речі, одним із її засновників була Україна.

А 1948 року держави, що увійшли до ООН, підписали Загальну декларацію прав людини - документ, у якому вони пообіцяли одна одній і своїм народам забезпечити громадянські права й свободи, рівність усіх перед законом, особисту недоторканність, свободу совісті, можливість дотримуватись своєї релігії й багато іншого.

14 декабря


День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

14 грудня ми відзначаємо сумну дату в новітній українській історії - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

26 квітня 1986 року на ЧАЕС сталася найбільша в історії атомної енергії аварія, яка від внутрішніх детонацій знищила 4-ий блок АЕС, і радіоактивні елементи йоду, стронцію і цезію поширилися на північну частину України, Білорусію, Прибалтику, Польщу, Швецію, Фінляндію й інші країни. З району Чорнобиля евакуйовані 175 тис. населення; кілька тижнів пізніше евакуйовані діти шкільного віку з Києва й інших населених пунктів. Чорнобильська катастрофа спричинила великі людські жертви. Чорнобиль став символом атомної небезпеки у світовому масштабі.

Будівництво ЧАЕС почалось у січні 1970 року. На той час у місті функціонували судноремонтний, чавунно-ливарний заводи, цегельня, фабрика народних промислів, річковий порт, широка мережа культурно-освітніх закладів, медичне училище. Але на сьогодні - багато дерев'яних будівель, цілі вулиці і квартали міста знесені.

Ще й досі ми не можемо сповна оцінити і осмислити наслідки фатального вибуху. Чорнобиль для нас - це 3,3 млн. чоловік, серед них понад 1 млн. дітей, постраждалих від катастрофи та її наслідків. Це понад 54 тис. кв. км території, що зазнала прямого радіаційного ураження. Це 160 тисяч людей із 129 населених пунктів, яким довелося залишити рідні домівки і

переїхати в інші місця. Більше 350 тис. людей брали безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, серед них більше 20 тисяч працівників військ цивільної оборони та 6217 вогнеборців, більше тисячі з яких вже немає серед нас. Небезпечного впливу аварії зазнають або ще будуть зазнавати близько 35 млн. чоловік.

Через двадцять чотири роки після найбільшої в історії людства техногенної катастрофи, ми, українці, досі достатньо не володіємо справжніми її причинами і масштабами. Командно-адміністративна система Радянського Союзу заборонила говорити й писати про Чорнобиль. Інформація про катастрофу, всупереч національним інтересам, була втаємничена, прихована від громадськості. І навіть за збігом 24-х років і в самій Україні, і за її межами багато людей не розуміють як причин аварії, так і реальних її наслідків. Отже, ми не знаємо правдивої історії аварії, і значить не можемо правильно формувати її майбутнє.

Для України Чорнобиль порівнювальний з наслідками війни. Крім людських життів і матеріальних збитків, що притаманне для втрат війни, Україна втратила величезну територію, яка дорівнює цілій європейській державі - скажімо, такій, як Данія чи Голландія. Хіба можна заплющити очі на те, що за 14 років (з 1987-го по 2000-й) померло близько 500 тисяч «чорнобильців», з кожним роком кількість жертв невпинно зростає. Адже пішло з життя ціле велике місто! І середній вік тих, хто помер, - 45-50 років!

З 2000 року смертність «ліквідаторів» зросла порівняно з першим роком після аварії у 12 разів! А захворюваність дітей, а їхні вроджені патології, а проблеми молодих жінок, які позбавлені можливості виносити здорову дитину!.. Рак молочної залози впевнено лідирує у списку онкологічних захворювань в Україні: 53 випадки на 100 тисяч населення. Але лякає не це, а те, що від раку в нас щороку помирають 8-9 тисяч жінок. І що найважливіше - помирають зовсім не старі представниці прекрасної статі!

На сьогоднішній день у Хмельницькій області нараховується більше 5000 безпосередніх учасників ліквідації, які мають першу, другу та третю категорії. Тоді як усіх постраждалих внаслідок вибуху - близько п'ятнадцяти тисяч. Через атомне пекло, ризикуючи своїм життям і здоров'ям, пройшли сотні тисяч ліквідаторів. Хмельниччина відрядила багато своїх фахівців: міліціонерів, пожежних, будівельників, медичних працівників - на боротьбу з невідомою та неконтрольованою стихією. У період з 1986 по 1989 рік у роботі з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь 132 працівники пожежної охорони області. Вже 9 травня 1986 року за сигналом «Тривога» зону аварії була зібрана і відправлена перша група чисельністю 60 чоловік на 10 пожежних автомобілях. Вона працювала там до 24 травня. 8 відділень подільських пожежних увійшло до складу зведеного загону пожежної охорони Житомирської області. Два відділення з Шепетівки та Кам'янець-Подільського несли чергування в Чорнобильській ВПЧ.

Командир групи майор вн. служби А.Швець брав участь у відкачуванні "важкої"" води з-під реактора. В ніч з 23 на 24 травня 5 відділень взяли участь у гасінні пожежі на 3-му блоці ЧАЕС.

Під час виконання робіт із ліквідації наслідків аварії, дезактивації території, гасіння пожеж, 19 пожежників отримали дозу опромінення до 25 бер, 2 чоловіки отримали дозу опромінення понад 25 бер. 21 пожежнику було присвоєно II категорію ліквідатора наслідків аварії, 9 пожежникам присвоєно III категорію.

За зразкове виконання та сумлінне служіння Батьківщині працівники пожежної охорони області неодноразово нагороджувались урядовими відзнаками, грамотами МВС СРСР, МВС УРСР, УМВС Київської та Хмельницької областей, три працівники були удостоєні медалі "За відвагу на пожежі".

Сьогодні продовжують нести нелегку вахту по охороні громадського добра, миру і спокою своїх земляків 16 працівників - ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. На теперішній час усі працівники пожежної охорони області, які залучалися до робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської трагедії, стоять на медичному обліку і користуються пільгами учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Героїзм пожежних, як і пам'ять про загиблих воїнів, вражених смертельними променями й пов'язаними з ними хворобами, завжди повертатиме вдячних нащадків обличчям до весни 1986 року.

У червні 1986 року протипожежну службу в зоні ЧАЕС очолював генерал-майор внутрішньої служби Пилип Десятников. Протягом кількох тижнів на території атомної станції було організовано цілодобове чергування, розвідані й розроблені схеми всіх важкодоступних місць на випадок пожежі. Продовжувалася дезактивація території й приміщень станції. За самовіддану службу П. Десятникова нагороджено орденом Леніна, а також трьома орденами «За заслуги».

Сьогодні виповнюється 24 роки від моменту здачі в експлуатацію об'єкту «Укриття» -саркофагу, котрий забезпечує зберігання радіоактивних відходів на аварійному реакторі. Зведення бетонного могильника почалося одразу після аварії і тривало трохи більше півроку. Учасникам тих трагічних подій удалося зробити неможливе - в рекордні терміни закрити зруйнований четвертий блок бетонним коконом і зупинити подальше розповзання радіоактивного зараження. Щодня на будівництві працювали до 11 тисяч робітників, інженерів, військовослужбовців... За добу заливали до шести тисяч кубометрів бетону - темпи небачені. Бетонно-металева громада «Укриття» - унікальніше інженерно-технічне спорудження з розмірами по довжині, висоті і ширині 160x200x70 метрів. У розробці його проекту взяли участь більш 30 науково-дослідних інститутів, які запропонували близько 20 конструктивних рішень. Було покладено 450 тисяч кубометрів бетону, прийнято близько 1 млн. 200 тисяч кубометрів щебеню і піску, змонтовано близько 7000 тонн металоконструкцій. Та яких! За допомогою унікальних кранів «Демаг» здійснювався монтаж укрупнених блоків металоконструкцій вагою 160 - 180 тонн. І це на 63-метровій висоті! Завершення будівництва об’єкту «Укриття» стало найважливішим і переломним етапом у битві за життя мільйонів людей на планеті. Тому 24-річниця будівництва об'єкту «Укриття» відзначається особливо. Цей день в нашій державі названий Днем вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Відповідний указ 10-го листопада 2006 року підписав Президент України Віктор Ющенко. Він установлений із метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків катастрофи. Завершення будівництва саркофагу в листопаді 1986 увінчало перший етап відновлення ЧАЕС, після чого знов запустили 1-й та 2-й реактори. Ціле покоління вже виросло з тієї пори. Сьогодні ми зі страхом згадуємо ті дні, що стали символом трагедії, мужності і самовідданості.

Та намагання повністю ізолювати вогнище витоку радіації не вдалося. Саркофаг є постійним джерелом небезпеки. Зона відчуження є вільною від населення територією. Проїзд туди можливий лише за спеціальними перепустками. В зоні знаходиться понад 800 радіаційно небезпечних об'єктів, а саме: сховищ радіоактивних відходів, поховання забрудненого майна евакуйованих жителів, техніка, яка використовувалась на першому етапі ліквідаційних робіт, знесенні населенні пункти.

Об'єкт «Укриття» повинен гарантувати безпеку зруйнованого енергоблоку упродовж щонайменше 100 років. І що найважливіше - має бути створено умови для демонтажу будівельних конструкцій та вилучення радіоактивних відходів з-під укриття. Необхідно докласти всіх зусиль, щоб перетворити саму станцію на екологічно безпечний об'єкт. Слід усвідомити, що подальше зволікання зі спільними ефективними діями у цій сфері може коштувати всьому континенту надто дорого.

Нині, ми низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов тоді у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті. Схиляємо як перед тими, хто усвідомлено й мовчки жертовно віддав за нас своє життя у ядерному котлі, так і перед тими, хто засвідчував на своїх обличчях і транспарантах радість, кидаючись назустріч смерті. Бо всі вони, і ті, і ті, справді виконали свій обов'язок, а не завдання уряду. Свій найвищий синівський обов'язок перед рідною землею і перед рідним народом - зупинили розповсюдження катастрофи, унеможливили її переростання у глобальний винищувальний смерч для всієї України, інших народів - сусідніх і не сусідніх. Ми всі, які живуть нині, їм безмежно вдячні. Низький уклін усім тим, хто ліквідовував наслідки аварії на Чорнобильській атомній станції та будував об'єкт „Укриття"!