9 ноября


День української писемності та мови

Ежегодно отмечаемый 9 ноября День украинской письменности и языка (укр. День української писемності та мови) был установлен указом президента Украины Леонида Кучмы в 1997 году в честь украинского летописца преподобного Нестора — последователя творцов славянской письменности Кирилла и Мефодия. Сейчас на Украине проводятся тщательные исследования истоков украинской письменности. Считается, что именно с преподобного Нестора Летописца и начинается письменный украинский язык. Также есть предположения, что письменность на территории Украины имела несколько вариантов. Одним из вариантов можно считать письменность Северного Причерноморья, где пользовались азбукой, идентичной греческой или римской (латинице), а в восточных районах (особенно скифо-сарматы) имелась своя оригинальная письменность, известная в науке под названием сарматских знаков. Эти знаки были похожи на армянскую и грузинскую письменность.

Источник: http://www.calend.ru/holidays/0/0/1166/ © Calend.ru

16 ноября


Міжнародний день толерантності

Я не согласен с тем, что вы говорите,

но пожертвую своей жизнью,

защищая ваше право высказывать

 собственное мнение. (Вольтер)


Международный день, посвящённый терпимости (International Day for Tolerance) — ежегодно отмечается 16 ноября. Этот Международный день был торжественно провозглашён в «Декларации принципов терпимости» ЮНЕСКО. Декларация была утверждена в 1995 году на 28-ой Генеральной конференции ЮНЕСКО (резолюция № 5.61). Под терпимостью (толерантностью) в Декларации понимается «уважение, принятие и правильное понимание богатого многообразия культур нашего мира, наших форм самовыражения и способов проявлений человеческой индивидуальности». Декларация провозглашает «признание того, что люди по своей природе различаются по внешнему виду, положению, речи, поведению и ценностям и обладают правом жить в мире и сохранять свою индивидуальность». Декларация рассматривает угрозы человечеству, которые несёт нетерпимость, предлагает методы и программы борьбы с нетерпимостью. В 1997 году Генеральная Ассамблея ООН (резолюция № A/RES/51/95) также предложила государствам-членам ООН отмечать этот Международный день. Генеральная Ассамблея в этой резолюции ссылается на свои решения о проведении Года Организации Объединённых наций, посвящённого терпимости; ссылается на Устав ООН, в котором устанавливается, что принцип терпимости должен применяться при предотвращении войн; принимает во внимание решение ЮНЕСКО об утверждении Декларации принципов терпимости. В своём послании в 2005 году по случаю Международного дня, посвящённого терпимости , Генеральный секретарь ООН говорит, что борьба с нетерпимостью — это одно из главных направлений деятельности ООН. В условиях роста населения и увеличения миграции во всём мире идёт рост ксенофобии и экстремизма. Терпимость, говорится в послании, означает, что надо знать больше друг о друге, выявлять лучшее в традициях и верованиях друг друга. Нужно уважать друг друга как личностей, самостоятельно определяющих свою самобытность, религиозную и культурную принадлежность, как личностей, понимающих, что мы можем ценить свои особенности, не ненавидя особенности других.

Толерантность выражает способность установить и сохранить общность с людьми, отличающимися от нас в каком-либо отношении. Разумеется, при этом надо иметь в виду, что существуют границы терпимости, т.е. наличие неких моральных пределов, позволяющих не смешивать толерантные отношения с вседозволенностью и безразличием к ценностям, питающим убеждения. В противном случае пришлось бы согласиться с определением Г.К.Честертона: «Толерантность – это добродетель людей, которые ни во что не верят». По сферам проявления выделяют политическую, научную, педагогическую и административную толерантность. Применительно к личности психологи различают несколько видов толерантности. Естественная (натуральная) толерантность Она подразумевает любознательность и доверчивость, свойственные и изначально присущие маленькому ребенку. Они не определяются и не определяют качеств его «Я», поскольку процесс становления личности, т.е. ее персонализации еще не привел к расщеплению индивидуального и социального опыта, к существованию обособленных планов поведения и переживания и т.д. Наличие естественной толерантности позволяет малышу принимать родителей в любом виде, вплоть до крайне жестокого обращении с ним. В последнем случае она, с одной стороны, создает психологическую защищенность и позволяет сохранить позитивные отношения с семьей, но с другой – неизбежно невротизирует формирующуюся личность, снижая способность принятия себя, своего опыта, чувств и переживаний. Моральная толерантность Этот тип означает терпимость, ассоциируемую с личностью (внешним «Я» человека). В той или иной мере она присуща большинству взрослых людей и проявляется в стремлении сдерживать свои эмоции, используя механизмы психологических защит. Здесь имеет место некая условность, т.к. человек не проявляет нетерпимость, которая у него имеется, но остается внутри. Ситуационной моделью сути такого отношения являются варианты типа «обстоятельства так складываются, что мне приходится вас терпеть, но…». Подобная схема, к сожалению, является основой современных реалий массовой культуры и семейного воспитания. И конфликт поколений тоже происходит из проявляемой его участниками квази-терпимости по отношению к ценностным установкам друг друга. Нравственная толерантность Как ни странно, в терминологическом поле на сей раз мы имеем парадоксальный случай, когда синонимическое значение слов «моральный» и «нравственный» разведено. Но что поделать… В отличие от моральной , нравственная толерантность на языке специалистов предполагает принятие и доверие, которые ассоциируются с сущностью или «внутренним Я» человека. Она включает как уважение ценностей и смыслов, значимых для другого, так и осознание и принятие собственного внутреннего мира, своих собственных ценностей и смыслов, целей и желаний, переживаний и чувств. Это дает личности преимущество не бояться и выдерживать напряжения и конфликты, миновать которые никому по жизни не удается. Собственно, это и есть истинная, зрелая толерантность. (Преподаватель ОГАОУ СПО ВАТ Марченко В.И.)

17 ноября


Міжнародний день студента

17 листопада, відзначається Міжнародний день студентів. Незважаючи на те, що переважна більшість з нас проходила студенський етап у своєму житті, не кожен знає походження цьго свята. 

Цей день - день міжнародної солідарності студентів - був заснований в 1941 році в Лондоні ( Великобританія ) на міжнародній зустрічі студентів , які боролися проти фашизму , на честь студентів Чехословаччини - героїв Опору , постраждалих в 1939 році під час розправи зі студентською демонстрацією в окупованій німцями Празі.

28 жовтня 1939 в зайнятій нацистами Чехословаччині празькі студенти і їх викладачі вийшли на демонстрацію , щоб відзначити річницю утворення Чехословацької держави . Війська окупантів розігнали демонстрацію , при цьому був застрелений студент медичного факультету Ян Оплетал , похорони якого переросли в акцію протесту. Десятки демонстрантів були арештовані. 17 листопада німці рано вранці оточили студентські гуртожитки . Більше 1200 студентів були заарештовані і поміщені у концтабір . Дев'ятьох студентів і активістів студентського руху стратили в катівнях в'язниці.

Два роки по тому в Лондоні пройшла Міжнародна зустріч студентів, що боролися проти нацизму , на якій було вирішено на честь загиблих щорічно відзначати цю дату як День студента . 

В даний час , як зазначають ЗМІ , Міжнародний день студентів є днем ​​об'єднання студентів усіх факультетів і навчальних закладів.

Зародження вищої освіти в нашій країні сходить до епохи Петра I. Перший в Російській імперії науково -навчальний центр , за його задумом повинен був включати Університет і Академію . В указі імператора від 28 січня 1724 сказано: ' потрібні Гродно люди , які гуманіора почасти знають і деякий малий мистецтво філософії і математики мають ' .

У XVIII столітті в Петербурзі були створені Академічний університет , Гірське училище і Медико - хірургічна академія , а в Москві ' перший класичний університет і Слов'яно -греко -латинська академія ' .

Навчання і повсякденне життя студента регламентувалися статутом , а допустили порушення правил каралися грошовими штрафами , переодяганням в селянський одяг або позбавлялися права носити шпагу . За особливі заслуги кращі студенти достроково одержували військові звання.

У той же час з'явилися перші стипендіати . В архівах збереглися їх прізвища : у Академічному університеті в списку значилися тільки 23 людини , а в МДУ - 30. Стипендії вистачало на харчування , придбання одягу і книг , а також найму приватного житла. Але навіть у ті часи студенти шукали додаткові джерела коштів . Найбільші доходи давали переклади іноземних книг на російську мову.

Термін навчання складав тоді 3-4 роки. Популярністю користувалися практично всі навчальні заклади . Вже до кінця XVIII століття в Російській імперії функціонувало 12 вузів : у Санкт -Петербурзі - 7 , в Москві - 3 , в Казані і Києві - по одному.

Різке збільшення чисельності студентів і підвищення престижу освіти припало на період з 1897 по 1908 роки . А , починаючи з 1914 року , зросло число студентів технічних навчальних закладів.

Хто в основному був учнями Академій , Університетів та технікумів ? У тому ж 1914 абсолютна більшість студентів - вихідці з міщан (35,2 %) , з селян ( 22%) і дворян (9,8 %). Важливий і той факт , що для дівчат з будь-яких сімей шлях в університет був закритий.

В даний час День студента є символічним об'єднанням студентів усіх факультетів і всіх навчальних закладів! Студенти в цей День традиційно веселяться на повну котушку , забувши про майбутню сесію, заліки і « хвостах ». А в навчальних закладах на честь цієї дати проводяться ігри КВН , концерти та інші святкові заходи.

20 ноября


Всесвітній день дитини

20 листопада відзначається Всесвітній день дитини — свято, започатковане у 1954 році рішенням Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних націй. Саме ООН звернула увагу світової спільноти на необхідність досягнення взаєморозуміння з дітьми та забезпечення умов для повноцінного розвитку.

Спочатку визначення дати святкування Дня дитини залишалося на розсуд кожної держави, яка визнавала це свято. Наприклад, на теренах колишнього СРСР і досі щороку 1 червня святкують Міжнародний день захисту дітей.

Протягом другої половини минулого століття було вирішено питання щодо єдиної дати святкування цього дня. 20 листопада стало знаковою датою в історії забезпечення прав дітей. Саме в цей день у 1959 році Організація Об’єднаних націй прийняла декларацію прав дитини, а в 1989 році — Конвенцію про права дитини. На сьогодні саме 20 листопада фігурує в офіційних документах цієї міжнародної організації.

Підписавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе ряд зобов’язань із поліпшення добробуту дітей. 27 лютого 1991 року Верховна Рада України ратифікувала цю Конвенцію постановою №789XII (78912), яка набула чинності 27 вересня 1991 року.

Метою святкування Всесвітнього дня дитини є привернення уваги громадськості, організацій та урядових установ до питань, що спрямовані на практичну реалізацію заходів щодо забезпечення добробуту дітей в усьому світі.

Традиційно у Всесвітній день дитини відбуваються численні благодійні акції на користь дітей. Їх проводять некомерційні організації, що займаються проблемами дитинства, бізнес-структури, театри, музеї та інші установи. Завдяки постійним зусиллям і заходам, що проводяться цими організаціями, підвищується активність громадськості у вирішенні існуючих проблем підростаючого покоління.

Сьогодні, 20 листопада, у Всесвітній день дитини ми вітаємо всіх, хто своєю невтомною та самовідданою працею розкриває потенціал кожного вихованця і підтримує його на життєвому шляху!

27 ноября


Всесвітній день інформації

«Таємна інформація — це майже завжди джерело великого статку та результат публічного скандалу»— Оскар Уайльд

Сьогодні, 26 листопада, відзначається Всесвітній день інформації.  Це свято проводиться щорічно з 1994 року за ініціативою Міжнародної академії інформатизації. Ця організація має статус консультанта в двох радах ООН: Економічній та Соціальній. Інформація завжди відігравала в житті людства надзвичайно важливу роль. Сьогодні світом рухає інформація. Це можуть бути будь-які відомості, які передаються між людьми усілякими способами: усним, письмовим, візуальним та іншими. Із середини 20 століття роль інформації внаслідок соціального прогресу і бурхливого розвитку науки і техніки незмірно зросла. Світовою тенденцією став перехід на цифрові технології, розвиток високошвидкісного Інтернету і мобільного зв'язку. Ініціюючи відзначення Всесвітнього дня інформації, Міжнародна академія інформатизації мала на меті вказати на всю важливість передачі інформації у сучасному суспільстві. У цей день обов’язково згадують про інформаційний вибух - так прийнято називати постійне та стрімке накопичення інформації у світі.Соціальний прогрес, активний розвиток науки зробили інформацію більш доступною для людей.

28 ноября


День пам'яті жертв голодомору

Голод на Куп'янщині

У 1932-му році, коли в Радянському Союзі відбулася велика адміністративно-територіальна перебудова, почалися події, які в наступному році привели до страшної трагедії Україну, Кубань, Поволжя. Розкуркулення усунуло від виробництва значну кількість найбільш працьовитих селянських сімей, які давали країні хліб та інші продукти. Насильницька колективізація супроводжувалась масовим забиванням худоби в селянських господарствах. Невідпрацьованість методів оплати за труд, невизначеність і неясність нових виробничих відносим на селі підірвали побудячий стимул до господарювання. Це стало причиною скорочення валових зборів зерна, виробництва інших продуктів.

Так валові збори зернав 1932 році «становили 78,6% від рівня 1923 року, по­голів'я коней - 66,7% (від 1928р), великої рогатої худоби - 58,2%, свиней - 37,7% (В. А. Греченко, Історія України /короткий нарис/, Х.,1996, ст129),

А сільськогосподарська продукція, насамперед хліб державі була конче потрібна. За наполяганням Сталіна активно велася індустріалізація країни. Необхідно було годувати населення міст і торгувати хлібом з закордоном, щоб одержати кошти на закупівлю техніки. На молоді новоутворені колгоспи й на селян на цих територіях кілька разів накладалися непосильні натуральні податки. З колгоспних комор під мітлу вимели хліб, а з селянських подвір'їв під чисту вигребли не тільки зерно, а й буряки (потрібен був цукор), а в багатьох місцях і картоплю. Почався голод, від якого, мов мухи, мерли люди. Звичайним явищем стало людоїдство.

Важко сказати, можна тільки здогадуватися, що тодішнього керівника Радянського Союзу Йосипа Сталіна примусило піти на ганебний, страшний, нелюдський крок — влаштувати голодомор в Україні. Певно, він мстив українському народові (в сусідніх з Україною областях Росії голоду не було) за непокору, за той опір, який він чинив проти колективізації. Не залишилось осторонь і Куп'янщина. Так, у Колісниківці, Глушківці, Новоосиновій, Білій селяни влаштували страйки, в ряді сіл люди вдавалися до підпалювання стаєнь, комор. За участь у страйках десятки жителів Куп'янщини потрапили під арешт. Частину потім відпустили, доля інших залишилась невідомою до цього часу.

Одним з тих хто організовував арешти, був тодішній керівник Куп'янського окружного держполітуправління (так на той час була перейменована колишня ЧК) Дмитро Миколайович Медведев, в роки вітчизняної війни командир спеціального партизанського загону на Рівненщині, згодом письменник, автор книг «Це було під Рівним», «Сильні духом».

Все ж треба віддати цій людині належне. Медведев багато зробив для впо­рядкування міста. За його ініціативи й участі були впорядковані й озеленені ряд вулиць у Куп'янську, побудована водна станція на Осколі, реконструйований міський стадіон.

  Особливо голод лютував узимку і весною 1933 р. У селах люди мерли десятками. Бувало, за добу вимирали цілі сім'ї. Тим, хто хоронив, видавали пайок. Існувала норма для поховання — десять мерців. У Гусинці був випадок, коли для виконання встановленої норми «поховальник» до померлих додав ще живого сусіда, «заспокоюючи» себе і його:

 - Ви, куме, все рівно вже не виживете, а я за вас одержу пайку, то, може, і виберусь із лабет голодної смерті.

 Про цей випадок розповідав уродженець Гусинської сільради Іван Іванович Зозуля. Подібне трапилось і в Колісниківці. Тут, аби відвезти на кладовище, місцева жителька повантажила на мажару ще живого М. І. Колісника. Максим Іванович був настільки схудлий, що дорогою від трясіння просунувся між палицями полудрабка і впав на землю. Потім він пригадував:

- Вижити допоміг тодішній голова колгоспу, який крадькома передав деякі продукти з комори. Пізніше, коли та жінка померла, я майстрував для неї домовину і хоронив її. Зла на неї за себе ніскільки не мав. Злість закипала на тих, хто довів голодом людей до стану гіршого, ніж хижий звір.

Могла бути у Сталіна і така причина для влаштування голодомору. Був узятий курс на індустріалізацію, яка насамперед охоплювала Україну. Швидкий розвиток промисловості вимагав постійного і значного поповнення підприємств жадрами робітників. Ці кадри можна було взяти тільки із села. Однак селяни не дуже поспішали в пролетарі. Тож «батько всіх народів» і вирішив примусити їх перебудовуватись у «гегемона суспільства» через голодування.

Аби зберегти життя дітей, батьки йшли на такі кроки: привозили їх до міст і залишали там у надії, що їх підберуть. В містах усе-таки, хоч і в обмежених рамках, нормувався продаж продуктів, бо голодний робітник не міг здійснювати індустріалізацію. Село кинули в лабета голоду, оскільки воно було носієм національного генофонду, національного духу, в ньому зберігалася душа нації — мова, нісня, перекази, вся народна пам'ять.

Наслідки тієї політики страшенні. Скільки людей загинуло від голоду, ніхто тепер уже точно не підрахує. Не залишилось для цього документів. Теперішня статистика, яка здійснюється заднім числом, суперечлива. Називається число жертв і 5, і 7, і навіть 10 мільйонів у цілому по Україні. Це не набагато менше, ніж взяла жертв Велика Вітчизняна війна.

Немає точної статистики й по Куп’янщині. Як немає й даних про те, хто конкретно в Куп' янську організовував дітей, що з села голодними потрапляли в місто. Цих рятувальників бажано було б назвати. В місті діяло кілька приймальних дитячих пунктів. Один знаходився на Нагірній (тепер Титова) вулиці, ще один на території теперішніх навчальних закладів — медичного коледжу і середньої школи №1. Для годування дітей продукти не виділялися, їх треба було ходити впрошувати в сердобольних жителів. Тож голодна смерть лютувала й там. Однак декого вдавалося врятувати.

Ось що пригадує Марія Полікарпівна Чигринець, яка пройшла колись через ті прийомники «Це був справжній табір смерті. На напівзотлілій соломі лежали напівживі істоти: одні пухлі від голоду, інші виснажені так, що мали вигляд живих скелетів. Вранці, а іноді і ввечері померлих і тих, хто ледве дихав, хоч ще був живий, вантажили на гарбу, відвозили в загальну яму, скидали і ледве прикривали землею».

 Все-таки їй удалося дотягнути до літа, коли в полі почали наливатися хліба. Тоді вона ще з однією дівчинкою непомітно перебралися через паркан, добрались до поля. Там вилущували з колосків недозріле зерно, їли і цим врятувалися.

У жителя Куп'янська Василя Васильовича Ткаченка в пам'яті залишилося таке: «За хлібом, який продавався по картках, черги стояли з ночі. Коли й привозили, то його вистачало не всім. Черги не розходились, люди чекали наступного дня. Бувало, дехто й умирав тут же з голоду. Був в Куп'янську магазин «Торгсин». Знаходився там, де потім діяла «Господарка», але вхід був збоку. За грами крупи, борошна, цукру люди здавали золоті речі. Так тривало взимку до весни. А весною, викачавши в людей золото і срібло, держава магазин закрила».

Зараз знаходяться такі, що пояснюють голод 1933 р. засухою в попередньому році й такі, що стверджують: Сталін і його оточення не знали про голод в Україні. Нісенітниця! За врожайністю 1932 р. був таким же, як попередні. А щодо незнання... «Ми пішли первісно свідомо на голод, тому що нам був потрібен хліб, але жертвами голоду були нетрудові елементи і куркульство». Так на XVII з'їзді ВКП (б) говорив колишній слюсар з українського міста Луганська, а на той час високий державний діяч Радянського Союзу К.Є. Ворошилов.

Лукавив Клим! Знав, що Україна на той час ледь піднялася з колін після голоду, якого зазнав увесь народ. Не цього чекали, наприклад, куп'янчани від радянської влади, яку в грудні 1919 р. принесла в Куп'янськ на сталевих шаблях Перша Кінна армія, де головою реввійськради був той же Ворошилов.

Штучний голод у багатьох місцях України, в тому числі й на Слобожанщині й Куп'янщині, дуже обезлюднив села. Довелося їх поповнювати переселенцями спочатку з тих областей України, що межували з Польщею, а через рік з сусідніх областей Російської Федерації: Воронезької, Курської. Переселяти людей з прикордонних українських областей примушували дві необхідності. Перша - необхід­ність поповнення робочими руками тих сільських місцевостей, де померло від голоду багато жителів. Друга — необхідність висилки людей з тих сіл у прикордонній смузі, де намічалося будівництво оборонних споруд в укріплених районах. У прикордонних з Польщею районах, аби не набути міжнародного розголосу, голодом селян майже не морили. Тому там смерть не забрала багато людей. Ось тепер ними і поповнювали села в тих місцевостях, де раніше лютував голодомор. Зокрема, багато районів Харківщини, в тому числі Куп'янський, поповнилися переселенцями з Житомирщини. Одним з тих, хто разом з сім'єю в дванадцятирічному віці переїхав на Куп янщину, був Кузьма Іванович Якубовський. Він пригадував: «У моїй пам'яті зафіксувалося, що в поїзді нас їхало багато. На якійсь залізничній станції вивантажили дев'ять сімей. Нас доставили в село Парчеве. Поселили у вільних хатах. Звідси я ходив до школи, у роки війни був мобілізований в армію. Після війни закінчив інститут, учителював, був директором школи в Кіндрашівці». Більш печальними й емоційними є з цього приводу спогади жителя Глушківки - Василя Прокоповича Сотника: «Батьки мої Прокіп Степанович і Марія Митрофанівна жили в селі Борки Тербунського району тоді Курської, а з 1954 року Липецької області. В січні 1934 року їм наказали зібрати пожитки й виїхати в Куп'янський район. Тут для проживання визначили село Глушківку. В погребі подвір'я, яке їм надали, знаходились напіврозкладені трупи людей, що померли з голоду. Мені було сім років, а в пам'яті залишились і той жах, який відбився в очах батьків, і власний переляк. Батьки повернулися в рідне село, а там їм роботи не дають, кажуть, щоб поверталися в Україну. Що робити? Довелося їхати в Глушківку. Так тут сім'я і прижилась». Нащадки таких переселенців зараз живуть у більшості сіл Куп'янщини.(За книгою М. Кукси “Куп'янщина в потоці історії”