Куп'янщина літературна


Куп'янська земля дала прекрасних письмен­ників і поетів. 1918 року тут народився В.М. Дудінцев — лауреат Державної премії СРСР. Пись­менник почав друкуватися 1933 року. Його роман «Белые одежды» набув широкої популярності в СРСР наприкінці 1980-х років. Часто бував на Куп'янщині, любив наш край, присвятив йому кілька своїх творів письмен­ник-гуморист П.М. Губенко, більше відомий як Остап Вишня.

У Куп'янську 1927 року було утворене літе­ратурне об'єднання «Голоси», серед членів яко­го був добре відомий куп'янчанам поет І.А. Си­риця. Перший вірш поета було опубліковано 1939 року. Працював старшим робсількором, учасник Великої Вітчизняної війни.

У Куп'янську в 1923 році народився письмен­ник А.П. Паншин. Співавтором його перших опублікованих оповідань був А. Іскін, який жив у Куп'янську з 1927 року. У творчому доробку А. Іскіна — вісім книжок.

Пишаються куп'янчани своїми земляка­ми-письменниками В. Відченко (1930-1966) та П. Голубничим (1904-1980). Поетичні традиції Куп'янщини не згасають донині. Доказ тому — збірки віршів О. Антипіної, М.Болдіра, юної поетеси Катерини Донець, Р.Дубовицької...

Літературно-творчий гурток "Единомышленник"
Літературно-творчий гурток "Единомышленник"

Петро Іванов


ІВАНОВ Петро Васильович (1837—1926) — етнограф. Народився в м. Чугуїв. Перебував на військовій службі, був учителем та смотрителем повітового училища в м. Куп’янськ, 1877—84 — інспектор народних училищ. Друкувався в «Сборнике Харьковского историко-филологического общества» (томи 2, 4, 5), «Киевской старине»: писав про звичаї, повір’я, обряди, звичаєве право українських селян. В «Этнографическом обозрении» опублікував дослідження про українські народні легенди (за 1892 та 1893), яке М.Сумцов назвав найкращим в його науковому доробку.

Твори/праці:

Игры крестьянских детей в Купянском уезде. Х., 1889; Народные рассказы о ведьмах и упырях. Материалы для характеристики миросозерцания крестьянского населения Купянского уезда. Х., 1891; Современная деревня в Харьковской губернии. Х., 1893; Обычное право крестьян, вып. 1, 3. Х., 1896–98; Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда, Харьковской губернии. Х., 1907.

Постiйна web-адреса статтi: http://history.org.ua/?encyclop&termin=Ivanov_P

Марко Кропивницький


КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич (22(10).05.1840—21(08).04. 1910) — драматург, актор, режисер, композитор, один із засновників українського професійного театру. Народився в с. Бежбайраки (нині с. Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.) у сім’ї Луки Івановича (дрібного шляхтича) та Капітоліни Іванівни (в дівоцтві Дубровинської) Кропивницьких. Його мати вміла грати на різних музичних іструментах, гарно співала, виступала на званих вечорах, після знайомства з ротмістром гусарського полку Руткевичем покинула сім’ю. Батько залишився з трьома дітьми — двома синами і донькою. Деякий час Кропивницький виховувався у священика, потім — у бабусі по материнській лінії в м.Бобринець. Там він навчався у 3-класному повітовому уч-щі. Деякі знання перейняв від своїх дядьків Дубровинських, які були добрими музикантами. 1856 з похвальним листом закінчив училище. Мав добрий почерк, працював на канцелярських посадах у Бобринці та м. Єлизаветград (нині м.Кіровоград). Брав участь у аматорських виставах. 1862—63 протягом трьох семестрів був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. 1863 написав першу п’єсу — драму «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (1873 переробив її і назвав «Дай серцю волю, заведе в неволю»). Повернувшись до Бобринця, брав участь у виставах аматорського гуртка, заснованого 1863 І.Тобілевичем, з 1865 був керівником цього гуртка. 1868 одружився з Олександрою Вукович. 1871 став професійним актором у Народному театрі І. та Д. Моркових і М.Чернишова в Одесі. Протягом 10 років працював у російських театральних трупах. 1882 організував у Єлизаветграді власну трупу, яка виступала в містах України, Центральній Росії, Криму, на Дону, Кубані, Північному Кавказі, в Закавказзі, Білорусі, Молдові, Польщі. В цей період (1882—1900) створив і поставив свої п’єси: «Глитай, або ж Павук» (опублікована 1882, поставлена 1883), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1903), «Дві сім’ї» (1895). Загалом написав понад 40 п’єс. І.Франко відгукувався про його твори, зокрема, такими словами: «Такої чистої, блискучої всіма блесками поезії і гумору народної мови не у многих писателів случиться подибати... Широкою струєю пливе мова в драмах Кропивницького. Автор, очевидно, сам знає свій дар слова і любується переливами його чудових красок і блесків». І.Рєпін у одній із своїх картин зобразив Кропивницького як рульового козацького човна, що пливе посеред морських хвиль. 1887, вже будучи вдівцем, Кропивницький одружився з молодою лікаркою Надією Василівною Галущенко. Мав з нею трьох дітей: двох доньок — Олександру (див.О.Кропивницька) й Ольгу (ставши дорослою, деякий час була актрисою в музичному театрі, потім вийшла заміж за композитора і диригента Олексія Рядова й присвятила себе сім’ї) та сина Володимира (ставши дорослим, працював хормейстером оперних театрів).

1900—10 займався драматичними переробками й інсценізаціями творів інших письменників, перекладами (зокрема, «Ревізора» й «Отелло»), писав вірші, романси, музику до вистав, мемуари. Останні роки життя мешкав на своєму хуторі Затишок, який після другого одруження придбав на Харківщині. Займався бджільництвом, виноградарством, шовківництвом (у роки громадянської війни хутір горів, тоді загинула бібліотека Кропивницького й багато його рукописів; а в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 від хутора майже нічого не залишилося. Після війни місцевий колгосп збудував там садибу.) Помер у поїзді по дорозі вХарків; похований у м. Харків. 1914 на його могилі встановлено погруддя (скульп. Ф.Балавенський). 1972 йому споруджено пам’ятник у Бобринці. 1982 на його честь відкрито музей у Кіровограді. Його ім’ям названо Кіровоградський український музично-драматичний театр. На фасаді театру ім. Лесі Українки в Києві є меморіальна дошка з силуетом Кропивницького і словами: «В цьому будинку 10 січня 1882 року під керівництвом великого артиста і драматурга М.Л.Кропивницького відбувся перший виступ українського професійного театру».

Твори/праці:

Повний збірник творів, т. 1—3. Х., 1895—1903; Збірник творів, т. 1, ч. 1—2. Полтава, 1911—13; Твори, т. 1—7. К.—Х., 1929—31; Твори, т. 1—6. К., 1958—60; Музичні твори, т. 1—3. К., 1967—68; Вибрані твори. К., 1977; Драматичні твори. К., 1990.

Л.Ф. Шепель, Д.В. Грузін.

Текст статті: Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2008. - 568 с.: іл.

Постiйна web-адреса статтi: http://history.org.ua/?encyclop&termin=Kropivnitskii_M

Остап Вишня


Родился 13 ноября 1889 года в хуторе Чечва близ села Грунь Зиньковского уезда Полтавской губернии (ныне Ахтырский район Сумской области) в многодетной (17 детей) крестьянской семье. Один из братьев Остапа Вишни, Василий Губенко, также стал писателем-юмористом и получил известность по псевдониму Василь Чечвянский, взятому в честь хутора Чечва. Сам Павел, до того, как прославиться под именем «Остап Вишня», использовал также псевдоним Грунский по городу Грунь.

Закончил начальную, затем двухклассную школу в Зенькове. Продолжил обучение в военно-фельдшерской школе в Киеве, после окончания которой (1907 г.) работал фельдшером, сначала в армии, а со временем — в хирургическом отделе больницы Юго-Западных железных дорог. Но, как вспоминал сам писатель, он не собирался посвятить себя медицине, и потому, работая в больнице, старательно «налегал» на самообразование. В 1917 году, сдав экстерном выпускныегимназические экзамены, поступил в Киевский Университет, однако вскоре оставил обучение и полностью посвятил себя журналистской и литературной работе. Университет не закончил в связи с Гражданской войной.

С 1918 — мобилизован в Армию УНР в медицинскую часть. Сделал быструю карьеру — в плен к большевикам попал 1919 в ранге начальника санитарного управления Министерства железных дорог УНР. В его распоряжении были все железнодорожные госпиталя, в которых лежали больные офицеры и воины Украинской Галицкой армии, Действующей Армии Украинской Народной Республики. [1] [2]

Первое напечатанное сочинение Остапа Вишни — «Демократические реформы Деникина» — увидело свет 2 ноября 1919 года в газете «Народная воля» под псевдонимом «П. Грунский».

В этой же газете было напечатано ещё несколько фельетонов молодого писателя, а с апреля 1921 года, когда он стал работником республиканской газеты «Вести ВУЦИК», начался период его активной творческой деятельности и систематических выступлений в прессе. Псевдоним «Остап Вишня» впервые появился 22 июля 1921 года в «Крестьянской правде» под фельетоном «Чудак, ей-богу!».

Вишня высмеивал слабости: свои, своих земляков, считая, как и Гоголь, что «у кого уже не хватает духа посмеяться над своими собственными недостатками, лучше тому век не смеяться». Особенно активно Вишня высмеивал слабость у украинцев инстинктов гражданского и национального единства, их инертность, анахроничные черты в психологии и мышлении украинцев, которые так дорого обошлись Украине.

В процессе вдохновенной работы родился и развился созданный Остапом Вишней новый жанр — усмешка (укр. усмішка).

Мемориальная доска О.Вишне в с.Сеньково
Мемориальная доска О.Вишне в с.Сеньково

Усмешка — это разновидность фельетона и юморески. Ввёл это термин сам Остап Вишня. Позднее он писал: «Хоть „фельетон“ уже и завоевал у нас право на существование, но, на мой взгляд, слово „усмешка“ … от фельетона». Автор «Вишнёвых усмешек» осваивает и дальше развивает традиции отечественной и мировой литературы и народного творчества, прежде всего традиции классиков (Гоголя и Шевченко, Салтыкова-Щедрина и Франко, Мартовича и Чехова). Жанру свойственная народная неспоредственость и простота, но вместе с тем это тонкое, художественно совершенное произведение.

Часто весь колорит и смешные моменты трудно перевести на другие языки, сохранив всю непревзойденность, ценность и прекрасность произведения, поэтому рекомендуется читать на языке оригинала.

В 1933 году был незаконно[3][неавторитетный источник? 487 дней] репрессирован по ложному обвинению в покушении на государственного деятеля (срок — десять лет) и смог вернуться к литературной деятельности только в 1943 году. Жена Остапа Вишни Варвара Алексеевна Маслюченко через супругу Максима Горького добилась права жить рядом с мужем. Она поселилась в маленьком городке возле лагеря на Кольском полуострове. Но видеться с мужем практически не могла, только переписывалась. В 1934 году переписка прервалась на целых пять лет. В 1937 году брат Остапа Вишни Василь Чечвянский был арестован и расстрелян.

В лагере спас жизнь известному паремиологу Сергею Даниловичу Мастепанову. В течение последних 10 лет жизни О. Вишня работал в редакции украинского сатирического журнала «Перец».

В 1955 году Остапа Вишню (и его брата-писателя Василя Чечвянского — посмертно) реабилитировали. Вишня после реабилитации вернулся в Киев. Умер Остап Вишня от сердечного приступа в 1956 году.

О. Вишня писал и драматические произведения, основные из них — «Запорожець за Дунаєм» (1930), «Вячеслав» (1930 — 1931). Перу Остапа Вишни принадлежат переводы на украинский язык произведений Гоголя, Чехова, многих советских писателей, Марка Твена, О. Генри, Я. Неруды и Я. Гашека. Сочинения Остапа Вишни переведены на многие языки народов СССР и иностранные языки.

Показательно высказывание писателя о себе самом: «Тільки правда була поводирем у моєму житті. Я ніколи не зрадив правди».

А также висказівание Ф.Маківчука про Остапа Вишню: «Талант плюс винятковий мовний слух і висока творча напруга - ось ті три кити, котрі так високо піднесли Остапа Вишню».

Советуем прочитать

Вячеслав Видченко


 Вячеслав Видченко родился в городе Купянске. После окончания средней школы служил во флоте. Работал в Харьковском трамвайно-троллейбусном управлении рабочим. Стихи писал со школьных лет. Начал печататься с 1963 года в газетах. Прожил В.Видченко недолго, он умер в 1967 году.

Фламелия


 Слютко Наталья Ивановна родилась 28 февраля 1971 года. В 1989 году закончила Купянское медицинское училище, по специальности медсестра. Закончила филологический факультет Харьковского Государственного Университета. Творческий псевдоним - Фламелия ("Фламма" в переводе с латыни "пламень"). Писать начала с десятилетнего возраста. 

Борис Мамайсур


 Мамайсур Борис Сергійович народився 18 серпня 1938 р. в с. Сенькові (тепер Куп'янського р-ну) на Харківщині. Виріс у с. Воронькові на Київщині.

Із 1955 р., закінчивши середню школу, працював вантажником, муляром, кореспондентом районної газети. Навчався в Харківському державному бібліотечному інституті (1958 - 1962), де й почалося його захоплення поезією. Велику роль відіграло знайомство з Б. Чичибабіним та участь у його "літературних середах" у квартирі під самісіньким дахом будинку на сусідній з інститутом Римарській вулиці.

Після закінчення інституту працював матросом на вантажному теплоході, будівельником у Павлодарі (Казахстан) та ревізором у республіканській бібліотеці, мешкаючи під Києвом. Особливо багато важило для нього "опікунство" І.Світличного.

Б.Мамайсур спершу писав російською, та невдовзі перейшов на українську. Друкувався в колективній збірці "Щасливої дороги" (1962), наступного року вийшла перша збірка поезій "Чи буде шторм". Підготував дві книги віршів - "Гра з вогнем" та "Другий початок", які так і не побачили світу. Після репресій 1965 р., одною з жертв яких був і Світличний, Б.Мамайсур зник із літературного обрію. Після антиукраїнських погромів 1972 р. про нього забули.

Кілька років тому виявилося, що він живе і працює у Хмельницькому. Після тривалої перерви збірка поезій "забутого шістдесятника", укладена І. Дзюбою, вийшла 1997 р. під назвою "Другий початок". Добірку віршів Б. Мамайсура надруковано також в антології любовної лірики ХVІІ - ХХ століть "Слобожанська муза" (2000).

Помер 19 жовтня 2003 р. у Хмельницькому, де й похований.

По смерті поета його вірші друкувалися в антології української поезії ХVІІІ - ХХ століть "Ветер с Украины" (2004, у перекладах російською).

 

Григорій Сковорода


Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків.

У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька. У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа.Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковородазаймається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності. Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича.

Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу. Часто у вільні від основних обов’язків години він мандрував околицями села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів. Усе більше і більше віддаляючись від суєтності, він з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливішого свого пристанища — любомудрості. З 1759 по 1769 рокиГ.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі.

Радимо прочитати
Радимо прочитати

Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. З 1753 по 1785 рікГ.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень». Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних.

Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.

Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено.

Володимир Александров


 Александров Володимир Степанович народився 2 липня 1825 р. в с. Бугаївці (тепер Ізюмського р-ну) на Харківщині в сім'ї священника С. Александрова, відомого своїми українськими віршами. Навчався в Куп'янському духовному училищі, Харківському колегіумі. 1853 р. закінчив медичний факультет Харківського університету. Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там вивчив польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університета тоді у Варшаві ще не було.

Після повернення в Україну (1859) служив у Чугуєві, з 1867 р. в Харкові, потім у Керчі, Полтаві й знову в Харкові до виходу у відставку (1888).

Писати почав іще в колегіумі. Друкувався в "Основі", "Зорі". Видав випуски альманаху "Складка" (1887-1892), уклав і видав збірку з 86 українських народних пісень із нотами. Автор ліричних віршів, оперет "За Немань іду" (1872) та "Не ходи, Грицю, на вечорниці" (1873), перероблена пізніше М.Старицьким; драм "Богдан Хмельницький" та "Правдиве кохання"; переспівів біблійних легенд; перекладів із І. Козлова, М. Лермонтова, А. Міцкевича.

Помер 10 січня 1894 р. в Харкові, де його й поховано.

Мисько Валентин


 Мисько Валентин Вікторович народився 14 липня 1939 р. в с. Будилівці Радомишльського р-ну на Житомирщині у хліборобській сім'ї. У Житомирському технічному училищі № 2 отримав фах електромеханіка. Армійську службу відбував на Крайній Півночі та на Новій Землі (Російська Федерація). Внаслідок конфлікту з офіцером, замішаного на образі національної гідності, втрапив до дисциплінарного батальйону, трудився на лісоповалі в Соловках.

1964 р. приїздить до харкова. Працює на будовах землекопом, бетонірем, електриком. Закінчив факультет журналістики Вищої партшколи (1975). Був кореспондентом районних газет Змієва, Куп'янська, Борової на Харківщині.

Нині живе й працює в м. Володарську_Волинському на Житомирщині.

Автор поетичних збірок "Березовий відсвіт" (1982), "Материнська мова" (1993), "Крута дорога" (1994), "Пряжа" (1995), "Хрещення вогнем" (1995), "Кресало" (1999), "Дивна зустріч" (2000).

Член Національної спілки письменників України з 1995 р.

Соколовська Катерина


Северин Катерина Федорівна народилася 6 листопада 1840 р. в слободі Пассеківці Вовчанського повіту на Харківщині в сім'ї священника. У 40-х рр. ХІХ ст. навчалася в с. Графськім у родині графів Гендрикових разом із молодою графінею.

У 60-х рр., після закінчення Вовчанського пансіону, вийшла заміж за семінаріста Василя Соколовського. Деякий час молоде подружжя жило у Графському, де Василь був учителем молодого графа В. Гендрикова. Згодом чоловік К.Соколовської одержав парафію в слободі Гусинці Куп'янського повіту. Тут із сім'єю і прожила все своє життя Катерина. Разом із чоловіком, на власні кошти, заснувала у себе в домі недільну школу, в якій навчала сільських дітей грамоті. Займалася також малярством. Декілька картин, писаних пензлем та олівцем, як і весь її архів, загинули під час громадянської війни.

У 60-х рр., натхнена головним чином діяльністю харківських романтиків, Соколовська почала писати ліричні вірші та поеми, які 1871 р. вийшли окремою книжечкою (коштом В. Гендрикова) в Петербурзі під назвою "Зірка". Відомо, що Соколовська написала декілька драм українською та один водевіль - російською.

Померла 24 жовтня 1883 р. в Гусинці.

По смерті видано Поезії (1931). Вірші друкувалися також в антології любовної лірики ХVІІ - ХХ століть "Слобожанська муза" (2000).

Сергей Сергеев-Ценский


 Биография. Родился 18 (30) сентября 1875 года в селе Бабино (ныне село Преображенское Рассказовского района Тамбовской области) в семье учителя. С пяти лет жил в Тамбове. В 1890 году окончил уездное училище, поступил в приготовительный класс Екатериниского учительского института, начал писать стихи. В 1892 году в «Тамбовских губернских ведомостях» был опубликован его первый прозаический опыт «Кочетовская плотина». В это время он прибавляет к своей фамилии псевдоним Ценский, который взят писателем от названия реки Цны, на берегах которой прошло его детство. В 1895 году окончил Глуховский учительский институт. Первые литературные публикации относятся к 1898 году. Был учителем до 1904 года. В 1904—1905 годах принимал участие врусско-японской войне. В 1914—1915 годах вновь призывался на военную службу офицером. Поручик запаса.

С конца Первой мировой войны жил в Крыму. В 1943 году получил степень доктора филологических наук за произведения о русских классиках.

Умер 3 декабря 1958 года. Похоронен в Алуште на территории своего дома-музея.

Творчество. С 1900 года Сергеев-Ценский начинает писать рассказы, а в 1901 году в Павлограде вышел поэтический сборник «Думы и грезы».

В 1907 году вышел принёсший литературную известность роман«Бабаев».

К наиболее известным произведениям писателя относится исторический роман-эпопея «Севастопольская страда» (1937—1939), посвящённая первой обороне Севастополя в 1854—1855 гг.

На протяжении более 40 лет Сергеев-Ценский создает свой эпический цикл «Преображение России» (1914—1958), включающий двенадцать романов, три повести и два этюда. Время действия всего цикла - от начала Первой мировой войны и до Февральской революции; все произведения, входящие в цикл, объединены между собой несколькими действующими лицами. При этом пять романов, написанных в 1934—1944 годах и повествующих о событиях войны, отличаются тем, что в них приведены различные исторические документы, выдержки из газет и комментарии. (Википедия)

Володимир Дудінцев


Володимир Дмитрович Дудінцев народився 1918 року в місті Куп'янську на Харківщині в родині землеміра-землевпорядника. Там закінчив три класи української школи, згодом сім'я переїха­ла до Москви, де він закінчив юридичний інститут. Часи були чи не найсуворіші. Як згадує Дудінцев в одному з інтерв'ю: «...У тридцять сьомому в нас заарештували півкурсу — я не помі­чав ні арештів, ні «чорних воронів». Був ще цнотливим у грома­дянському відношенні, читав, учився, закохувався, захоплювався академічним веслуванням, ходив на фізкультурні паради. Коли моя майбутня дружина, а тоді наречена, питала, кого я більше люблю —її чи Сталіна,—я щиро обурювався: „Як ти можеш по­рівнювати? Це ж непорівнянне!"».

Громадянське змужніння прийшло до майбутнього письменни­ка на війні, на Ленінградському фронті, де він командував піхот­ною ротою і був чотири рази поранений. Після останнього пора­нення мусив перейти до військової прокуратури. А одразу після демобілізації почав працювати в «Комсомольской правде». роз'їз­ним нарисовцем.

І в цьому перебігу життєвої долі не було нічого дивного. Ще дванадцятирічним В. Дудінцев опублікував свого першого вірша в «Пионерской правде». А згодом, у 1934 році, на конкурсі корот­кого оповідання одержав третю премію. Були успіхи й більші. На конкурсі «Комсомольской правдьі» поділили другу премію з К. Паустовським. Потім, у 1952-му, вийшов перший збірник оповідань «У семи богатирів».

Робота нарисовцем давала багатющий життєвий матеріал. А до того ж — письменника цікавили натури творчі, науковці, люди, віддані істині. З цього матеріалу й романи «Не хлібом єдиним» і «Білі шати», за який Володимир Дудінцев удостоєний у 1988 році Державної премії СРСР і який став справді бестселером у кращо­му розумінні цього слова.

Радимо прочитати

Слобожанська Яса: Антологія громадської лірики кінця ХVІІ—початку ХХІ століть/Упоряд. та редагування В.С. Бойко, передмова Л.В. Ушкалова.—Харків: Майдан, 2006.—1008 с.

 

До цього видання ввійшли твори громадянської лірики 131 автора кінця кінця ХVІІ—початку ХХІ століть, чий творчий та життєвий шлях тісно пов'язаний зі Слобожанщиною.